Шевченко - модний

Це лише у дитинстві одягом Тараса Шевченко була стара ряднина. Вже із підліткового віку він навчився реалізовувати своє бажання виділятись. До того ж, Тарас потрапив до панського двору, де його належним чином одягнули. Згодом, уже почавши своє мистецьке навчання, Шевченко почав більше уваги приділяти власному зовнішньому вигляду.

Друг Шевченка, художник Іван Сошенко у своїх спогадах навіть зазначав, що «познайомившись зі світськими людьми і роз’їзджаючи по вечірках, він почав гарно одягатися, навіть з претензією на «comme il fautність».
Відтоді до кінця свого життя Шевченко хоч і не був надто вибагливим до свого одягу, все ж регулярно витрачав гроші на підтримку образу модника: мав хороші костюми, у тому числі – парусинові, носив циліндр. Одного разу купив собі з гонорару єнотову шубу, іншого – гумового плаща-макінтоша. Такі речі на той момент коштували шалених грошей.

Шевченко – богемний
У молодості Шевченко мав абсолютно богемне життя: сьогодні у нього є багато, завтра – нічого, незалежно від обставин він умів епатувати публіку і завжди залишався уважним співрозмовником. Попри загальну простоту смаків – умів дозволяти собі дорогі задоволення.
Він умів привертати до себе увагу, подобатись і бути популярним. Користувався популярністю у жінок. Сам Шевченко захоплювався жінками запальними, у яких під ногами «земля горіла на три сажені».
Сам свідомо створював та культивував свій образ так, аби він доповнював і продовжував його творчість. Шевченко то домальовував собі на автопортреті козацький кульчик у вусі, відсилаючи до свого коріння. То запросто надягав модний міський костюм, доповнивши його селянською смушковою шапкою з кожухом та став одним з тих, хто започаткував свідому моду на український народний одяг серед містян.
У його житті чергувались періоди, коли він міг собі дозволити задовольняти всі свої забаганки, а іноді не мав нічого, крім чаю. Чай у ті часи був дорогим задоволенням – це лише наприкінці ХІХ сторіччя він став загальнодоступним напоєм, за який не потрібно віддавати всі гроші світу. Шевченко ж чай любив, особливо присмачений іншим дорогим імпортним ромом. Смакував і каву по-віденськи зі збитими вершками

Шевченко – оптимістичний
Попри звичний для нас зі шкільних часів образ Шевченка, який несе тягар своєї важкої долі та постійно переймається долею України, він був оптимістом. Мав гарне почуття гумору, був схильний до оригінальних жартів та чималий потяг до самоіронії.

Якщо читати його листування з родичами та друзями, то ледь не в кожному абзаці можна вловити нотки гумору й оптимізму, навіть у ті періоди, коли приводів для того, аби втратити все це, було чимало.
Крім того, мав в голові чималий запас анекдотів. Згадуючи часи Кирило-Мефодіївського Братства, Пантелеймон Куліш писав, що на його зібраннях Шевченко був невичерпний у сарказмах, анекдотах і приспівах, у тому числі – на тему великоросів.

Шевченко – загадковий
Шевченко не просто створював власний образ. Він свідомо створював про себе історії, які стали популярними серед людей, та переповідались на рівні міфів та легенд. Як, наприклад, історія про знайомство із Сошенком у Літньому саду, де художник помітив, як юний Шевченко працює над ескізами і розпізнав у ньому видатний талант. Але і сама по собі особистість Шевченка була настільки яскравою, що обростає міфами досі.
За спогадами Олександра Кошиця, аж до початку ХХ століття на Черкащині, де Шевченко народився, люди не вірили у його смерть. Казали, що замість нього у домовину поклали якогось солдата, а сам Шевченко інкогніто живе на Галичині, іноді лише навідуючи рідні краї.
Серед прихильних до Росії правоохоронців наприкінці 1990-х була популярною легенда про те, як через Шевченка у Києві не могли побудувати Клуб КДБ (нині – Будинок культури СБУ). Мовляв, на обраному для будівництва місці стояв старий триповерховий дерев’яний будиночок, де колись містився елітний дім розпусти, який регулярно навідував Шевченко, через що будівля отримала статус пам’ятки історії. Відтак, її не можна було знести. Хоча, насправді, будинок був одноповерховим, приватним і дуже академічним. Там жив і викладав вчитель латинської мови 2-ї Київської гімназії, у якого Шевченко гостював лише один раз – у свій останній вечір у Києві у 1859 році.
Упродовж останніх років поширилась гіпотеза про нібито дружину Шевченка Анну Шарикову, з якою він таємно одружився за 10 днів до смерті. Автором цього «відкриття» став петербурзький краєзнавець Олег Вареник. І, як доводять шевченкознавці, гіпотези горе-краєзнавця ґрунтуються на фальшивому поясненні архівних матеріалів. У Шарикової, як розповідає Вареник, нібито були якісь невідомі рукописи Шевченка. Але вона втратила їх чи то через примхи злої долі, чи то через шахраїв. Крім того, у жінки поцупили і Шевченкові листи до її батька, в яких підтверджувалося право її літературної власності та факт заручин із поетом. Коли хтось зробив спробу опублікувати викрадені рукописи, Шарикова почала судовий процес невідомо з ким. Крім слів самої Шарикової, яку, як стверджує Вареник, оголосили душевнохворою, жодних інших доказів на користь її тверджень немає.